Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

обличчя людей, і, здавалося, що більше я прислухаюся до їхньої мови, що більше вдихаю їхній запах та вдивляюся в їхні постаті, то більше розуму повертаю собі, то ясніше починаю мислити.

Я бачив безліч маленьких будиночків, що траплялися нам по дорозі. Бачив дерева, часом невисокі й приземкуваті, а часом – стрімкі та кошлаті. Бачив поля, пустирі, смітники, бачив корів і болота, бачив печі при дорозі й дим з тих печей, і мені було від усього добре. Звідкілясь я вже знав усе це. І серце моє калатало в ритм двигуну автобуса – я повертався. Я повертався додому.

То була тяжка дорога, та я терпів – бо мав тепер заради чого. І коли ми вийшли з автобуса, коли ми проїхалися ще маленьким візочком із двигуном, схожим на триколісний автомобіль, коли ми зійшли врешті на тверду землю, що продовжувала ще якийсь час після трясучки на дорозі так само вібрувати під ногами, я несміливо ступив кілька кроків, і мої лапи самі підкосилися – я упав на черево, простягнувшись усім тілом на цю землю, в її пилюку, наче в поклоні, і мені здалося, що більше я з неї вже й не встану.

Коли ж я глянув на своїх хазяїв, то побачив, що їх оточило з добрий десяток жебраків страшного вигляду. Замотані в брудні шмати, з палицями в руках, вони всі голосили до Чарлі та до нашого друга: «Бакшиш! Садгу! Садгу! Бакшиш!» Хлопець почав роздавати гроші кожному, хто просив, а Чарлі, до якого я продерся крізь натовп прохачів, лише безпомічно роззирався, не в силах сказати ні слова проти торохтіння їхніх швидких язиків. Це було воно – те, заради чого ми сюди приїхали. Аби віддатися цьому морю людей, морю рук і відчути, що воно тримає нас.

Пам’ятаю той перший день, проведений у селі, в яке ми приїхали, – уже не пригадаю, як його звали. Пам’ятаю лише, що там був храм на храмові, скрізь линули співи, скрізь звучала музика, і я захлинався цим новим світом. Скрізь майоріли шматки кольорової тканини, барвисті прапорці прикрашали кожне дерево. Товсті свині, зарослі щетиною, ходили поважно вулицями, доїдаючи послід з таким важливим виглядом, наче вони тут – справжні господарі, позираючи на мене, істоту значно більш розвинуту і шляхетну, як на недоумка – як на село, що приїхало у справжню цивілізацію.

Не варто й казати, що я одразу роззнайомився з усіма місцевими псами і виявив, що то були істоти зовсім іншого складу, аніж я звик зустрічати в нас на селі, в Дахабі. Що то були за пси! Що за кров, що за настрій! Хай вони й були найжалюгіднішими псами з тих, що мені коли-небудь доводилося зустрічати, я відразу розпізнав у них піднесених тварин, котрі знають, що таке життя. Не було й сліду тої захланності, жадібності, до котрої я призвичаївся на Сінаї та яка так обпікала мені серце. Того ж вечора, коли ми приїхали, я пішов блукати вуличками села і натрапив на велику гору з помиями, куди збиралися поласувати недоїдками усі пси з навколишніх кварталів. Яким же був мій сором того вечора! Чи міг я знати, що між ними прийнято щось, що виходило за рамки звичного етикету – «відкуси і втікай»? Коли двоє людей почали висипати недоїдки з відер, я відчув, що втрачаю останнє самовладання – за весь день я не мав і крихти в роті, тож утік від Чарлі поблукати містом у пошуках чогось смачного із місцевих делікатесів. Отож, побачивши ту гору їжі, яку насипали переді мною, геть не стримуючи себе, я кинувся до неї й почав жадібно заковтувати її великими шматками. Уже не пригадую, що то було, але пам’ятаю, що ковтав я цю їжу, практично не прожовуючи. І смак її був неземним. То було щось солодке, щось гостре, щось маслянисте, якісь смачнющі окрайці, клапті, грудки і здирки… І тільки сковтнувши кілька пригорщ цього добра, я раптом відчув на собі пильні погляди десятків старших собак, що теж прийшли поласувати харчем. Ніхто не кидався мені на шию, ніхто не видирав шматок із зубів – і це було дуже дивно. Вони всі лежали, втомлені денною спекою, майже й не дивилися в мій бік, а так все, позирали по сторонах, наче прилягли біля цієї гори їжі цілком випадково. Раптом із самих глибин свого розуму я відчув приплив незнайомого мені почуття – мені стало соромно. Під їхніми начебто недбалими, а насправді уважними поглядами я розтулив пащеку і мені випала з зубів недожована паляниця. Низько пригинаючи голову, я підібгав хвоста і поплентався в кінець двору, де лежали найшолудивіші пси. Коли я озирнувся через плече, то побачив, що ніхто й не думав кидатись до купи об’їдків, як то було заведено у нас, у Дахабі. Я втомлено впав у куряву біля шолудивих, котрі вдали, буцім не зауважують мене, і, поклавши морду на землю, став спостерігати, що буде діятись далі, картаючи себе за нестямний смак хліба, що продовжував мозолити мені ясна і розпалювати вогонь у шлунку.

Врешті, коли вже, здавалося б, усі роздумали куштувати їжу, один із настаріших, найпобитіших життям псів піднявся і пошкандибав до помийної купи. Він обережно закинув собі до пащі кілька шматків хліба і, накульгуючи, підтискаючи хвоста, відійшов убік. За ним, мов по команді, чи то наче в суворому, невідомому мені порядку стали підходити інші місцеві собаки – нещасні, недолюблені життям, з подертими вухами, з покритими лишаєм боками, майже голі, з шерстю, поїдженою волосяним кліщем, вони поволі підходили по одному, по двоє до купи, трохи їли – хтось зовсім коротко, хтось довше, – але, врешті, відходили, даючи можливість відхопити шматок іншим. Я все чекав, коли ж закінчиться ця валка облізлих собацюр, самий лише вигляд яких вселяв жах і смуток за тим, що й мене тут, варто мені загубитися серед тубільців, чекатиме те ж саме.

Коли від купи помиїв залишилась лиш тінь, ми – я та ще кілька собак, що лежали поруч, – таки вийшли зі свого сховку в куті двору й попід’їдали те, що позоставили нам інші. Намагаючись не показувати їм, наскільки я голодний, я виїв усе, що знайшов, а потім ще довго вилизував язиком бетон двору, приваблений незвичним ароматом нових страв.

Так почалося наше інше життя – життя в Індії. Чарлі оселився у скромному кемпінгу для паломників – як я згодом зрозумів, ми опинилися в особливому місці, повному якоїсь вищої, незрозумілої мені